Померкла веселка, лакофарбові матеріали емалі ПФ-115
2006-11-27 10:36:26
Своєрідно входить наше разлюбезное отечество в світову систему поділу праці. З року в рік ми поступаємося сегменти внутрішнього ринку товарів промислового виробництва другого і третього рівня, тобто високої споживчої готовності. Їх імпорт досяг 50 відсотків. Причому на 73% ця продукція виготовлена з нашого ж, української сировини! І що саме дивне, перетворенню України в такий собі європейський Гондурас ми зобов'язані далеко не підступам акул світового бізнесу, а власним менталітетом. 17 травня 2001 Верховна Рада прийняла закон № 2410-ІІІ «Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування». По ідеї, цей законотворчий акт спрямований на підтримку вітчизняних видавців. І те сказати, друкована продукція закордонного виготовлення – в основному російського і білоруського – заполонила український книжково-журнальний ринок, за деякими оцінками, на 95-96 відсотків. Полегшив чи новий закон життя вітчизняних видавців – величезний питання! У всякому разі аналітики відзначають, що при певному тлумаченні нововведень скрупульозними інспекторами ДПАУ, декларовані в законі пільги можуть легко обернутися для видавців збільшенням податкових відрахувань. Перш за все для газет і журналів, чию мінімальну рентабельність забезпечує реклама. Бо витрати на її публікацію видавець тепер не вправі відносити на валові витрати. Втім, відносини нашої влади та видавців, насамперед друкованих ЗМІ, – тема, гідна окремого дослідження. Мене ж у Законі № 2410-ІІІ заінтригувала та його частина, яка відноситься до тимчасового, до 1 січня 2003 року, звільнення від митних зборів і сплати ПДВ операцій з ввезення на митну територію України товарів, призначених для виробництва друкованої продукції. Саме ця пільга настільки вдосконалила закон «Про єдиний митний тариф», що тепер наш ринок безперешкодно відкритий не тільки для поліграфічних (друкарських), а й для всіх лакофарбових матеріалів взагалі! Включаючи емалі та політури! Зізнаюся, у випадковість такого формулювання відразу не повірив. Хоча б тому, що всі спроби з'ясувати в комітетах Верховної Ради її персональне авторство успіхом не увінчалися. Вдалося, правда, встановити, що проект Закону № 2410-ІІІ не обговорювалося ні на Митно-тарифній раді, ні тим більше з фахівцями лакофарбової галузі. Взагалі кажучи, відносити лакофарбову промисловість до передових, в сенсі економічного базису держави, якось не прийнято. І дійсно, банку емалі, на перший погляд, не коректно ставити в один ряд з кілограмом зерна або кіловат-годиною електроенергії, як товарами першої необхідності. Але є в цій галузі свої, дуже цікаві особливості. Почнемо з того, що жодна галузь людської діяльності не обходиться без застосування найширшої гами лакофарбових матеріалів. У відомому сенсі лаки і фарби формують саме середовище проживання людини. Навіть зараз, коли промислове виробництво в порівнянні з 1991 роком за найскромнішими підрахунками у нас впало на 42-46% щорічне споживання лакофарбової продукції в країні становить 130-150 тис. тонн! Неважко прикинути, що, при середній ціні в 6-8 грн. за кілограм, ємність даного сегмента внутрішнього ринку коливається в обсягах 150-170 млн. дол І це при тому, що потужності відповідних заводів завантажені лише на 20%. Не мільярди від чорної металургії, але все ж … Гарантована стабільність попиту робить цей шматочок ринкового пирога досить і досить привабливим. Причому, зростання промислового виробництва в цілому по країні на 1% зумовлює зростання споживання лаків і фарб на 8-10%! Така ось приваблива динаміка. Але це ще не все. В основі сучасної індустрії кольору лежать найпередовіші досягнення науки, насамперед органічної хімії. Далеко не випадково розмаїття вироблених лакофарбових матеріалів за кольором, а головне – за їх фізичними властивостями є досить точним індикатором досягнутого країною рівня науково-технічного прогресу. І ще. Займаючи скромне місце в табелі про ранги серед інших галузей промисловості, виробництво лаків і фарб, тим не менш, забезпечує колосальну економію суспільно необхідного для поступального розвитку соціуму праці. Простий приклад. Якби металоконструкції, машини та механізми експлуатувалися без лакофарбових покриттів, то від 12 до 15% виплавленої в країні стали щорічно йшло б в іржу! В Україні до останнього часу працювало близько 40 лакофарбових заводів. Незважаючи на всі економічні колотнечі, які продовжують терзати нашу індустрію протягом останнього десятиліття, вітчизняні виробники впевнено утримували цей ринок в своїх руках, задовольняючи 90% внутрішньої потреби в лаках і фарбах. Чи то не доходили руки у наших олігархів, вирощених на компартійних грошах, трастових пірамідах і гіперінфляції, до лакофарбових заводів, чи то з якихось інших причин, але входження в ринок більшості з них проходило, так би мовити, майже по ідеальному сценарієм приватизації, варіант якого, як виявилося, все ж проглядався у вітчизняному реформаторстві. При бажанні і елементарної порядності. На першому етапі, ще в 1992 році, більшість виробників лаків і фарб перейшли з державою на відносини оренди. Сьогодні вони в один голос стверджують, що саме оренда дозволила галузі не загнутися в період гіперінфляції, а зберегти потужності, колективи фахівців і, що найголовніше, технології. Словом, до 1994-му більшість підприємств зуміло викупити в держави орендоване майно. Тому їх корпоратизація проходила плавно, без втрат і скандалів, а акціонерами ставали самі працівники. Навіть після вторинної емісії, що дозволила Дніпропетровському лакофарбовому заводу, найбільшому в Україну, залучити без дорогих кредитів настільки необхідний для технічного розвитку капітал (а значить, утримати ціни на свою продукцію на доступному для зубожілого населення рівні), 70 відсотків акцій цього тепер уже відкритого акціонерного товариства належать членам колективу. Таке ж співвідношення до останнього часу спостерігалося і на інших лакофарбових підприємствах, більшість з яких трансформувалися в закриті акціонерні товариства. Показова деталь. Якщо підприємства й цілі галузі, навколо яких кипіли і киплять приватизаційні пристрасті, втрачали керованість, ринки збуту і фактично зупинялися у своєму технічному і технологічному розвитку, як це сталося, скажімо, з електрогенерації, вітчизняна лакофарбова індустрія примудрялася протягом усіх років реформ накачувати м'язи по класичним схемам ринкової економіки. Той же Дніпропетровський завод організував широку дилерську мережу. Освоїв в останні роки десятки нових видів продукції. Причому найсучасніших – уже 10% фарб тут випускається на екологічно абсолютно нешкідливою, воднодісперсіонной основі. А це – стратегічний напрямок світового розвитку лакофарбової промисловості. У важкому для країни 1995 році тут примудрилися провести докорінну реконструкцію і ввести в експлуатацію найсучасніший цех синтезу лаків потужністю 40 тис. тонн продукції на рік! Не гірше йшли справи й на інших заводах. У Ніжині, наприклад, треба думати, з огляду на задекларовану соціальну спрямованість ринкових перетворень, в 1997 році монтують другу автоматизовану лінію «Блема», що дозволяє фасувати продукцію в цілу гаму малих ємностей, зручних для рядового споживача. А освоєні тут антикорозійні грунтовки і емалі, в тому числі й автомобільні, неабияк потіснили на внутрішньому ринку закордонних конкурентів. До речі, цей завод, розташований в патріархальному провінційному містечку, реалізував свою продукцію через мережу власних магазинів. Приклади динамічного розвитку вітчизняних лакофарбових заводів, без якого в умовах ринкової економіки не вижити будь виробнику, можна наводити нескінченно. Про привабливість цього ринку свідчить і те, що навколо них виникли десятки приватних малих і малюсіньких фірм і фірмочок, на яких за спрощеними схемами (головним чином шляхом незначних добавок до основи й розфасовки готової продукції в дрібну тару) підприємливі наші співгромадяни організували лакофарбове виробництво і дилерські мережі з продажу вітчизняної лакофарбової продукції. А це – величезна кількість додаткових робочих місць. Чим не приклад гармонійного виникнення середнього класу на базі окремо взятої галузі! Однак показовим, як на мене, є той факт, що за всі роки перебудови колишні держпідприємства не мали боргів ні перед державою (з податків і бюджетним платежам), ні перед партнерами, в тому числі і за енергоносії, ні перед своїми робітниками. Менеджерів того ж Ніжинського заводу обласне керівництво навіть дорікало в тому, що рівень зарплати його робітників далеко випереджає середньостатистичні її показники на Чернігівщині. На Дніпропетровському заводі середня зарплата перевалила за 600 гривень і не на багато відстає від зарплати місцевих металургів. Безумовно, стабільність галузі забезпечувалася не тільки вмілим менеджментом і, повторюю, цивільної порядністю керівництва колишніх орендних (а значить, цілком автономних) підприємств при проведенні приватизації. Багато що пояснювалося тим, що – через недогляд, чи що – до останнього часу мита і ПДВ на імпорт лакофарбової продукції захищали вітчизняного виробника в рамках цивілізованого ринку. У всякому разі, мені не доводилося чути докорів міжнародних організацій на адресу українського уряду через надмірного протекціонізму лакофарбової галузі. Експорт її продукції не затьмарюється антидемпінговими розслідуваннями. Новий закон миттєво зруйнував цю ідилію. Через відкрилися митні шлюзи український ринок уже до кінця червня заполонили наддешеві лаки та фарби польських, турецьких, білоруських, російських, молдавських та інших виробників. Складається враження, що спритні імпортери накопичували товар на прикордонних складах – ясна річ, з того боку українського кордону – з дня прийняття закону Верховною Радою в очікуванні введення його (з 1 червня ц.р.) в дію. Причому обсяги імпорту високоякісних, а отже, дорогих лаків і фарб (фінських, німецьких, голландських), в тому числі і друкарських, як свідчить митна зведення, практично не збільшилися. На український внутрішній ринок хлинув товар, як мовиться, для людей третього сорту, те саме горезвісним польським сосисок, заполонили десять років тому прилавки наших гастрономів. Скільки знадобилося часу нашому покупцеві, щоб розібратися що до чого і перейти на вітчизняні ковбаси, хоч вони й дорожчі? У всякому разі, Київський м'ясокомбінат і десятки його родичів до сих пір не можуть оговтатися від цінового шоку тієї пори. Сьогодні в такому ж становищі опинилася вся лакофарбова галузь. Першими відреагували приватні фірми і фірмочки. Вони вже відправили своїх робітників у безстрокові відпустки і кинулись, на манер човникарів, наздоганяти великих лакофарбових трейдерів, займаючись виключно торговими операціями. Інерція великих підприємств, типу Дніпропетровського заводу, ще підтримає їх на плаву, але економічні показники галузі можуть різко покотитися вниз. Як зізнався мені один з директорів, впору закривати виробництво, виганяти робітників на вулицю, а прибуток для акціонерів одержувати, ганяючи через кордон вантажівки з лакофарбовим товаром. Що ж, є й така ринкова економіка … Вище я вже говорив, що якось не віриться у випадковість того, що законодавчий акт, спрямований на підтримку видавничої справи, рикошетом вдарив по цілій, досить привабливою для приватного капіталу галузі. Перефразовуючи Олександра Васильовича Суворова, який знав толк у стратегії і тактиці ведення хай і не ринкової, але все ж війни, зауважимо, що в підкилимної боротьби за власність раз – помилка можновладців, два – їх же помилка, а три – це вже система. Так от, одночасно з відкриттям шлюзів для імпорту збільшуються ввізні мита на деякі дефіцитні в країні інгредієнти, необхідні для вітчизняного виробництва лаків і фарб. Наприклад, на такий хімічний продукт, як мікротальк – з 5 до 20, на етілзеллозольв – з 1 до 10, на пігменти фталоціанінові – з 1 до 10, на жерсть для виготовлення тари – з 1 до 5%. Перелік цей можна продовжувати. Вельми показово, однак, що в нього входять компоненти, які у нас взагалі не виробляються! У нас що, інвестиційний бум настав, щоб подібними методами стимулювати освоєння нових видів продукції? Або все ж за кулісами митних ударів по лакофарбовій галузі проглядається постать режисера певного штибу? Втім, допитливі спостерігачі можуть дорікнути мені в нездорової підозрілості, справедливо зауваживши, що кульбіти нашого митного регулювання взагалі не піддаються жодній логіці. І це дійсно так. У нас норкові шуби запросто потрапляють до переліку товарів критичного імпорту, після чого, правда, загнулися, без надії на реанімацію, звірівницькі господарства країни. Але що скажуть аналітики, якщо на тлі вже названих двох випадковостей дізнаються про третю, взагалі віртуозною? Про те, що наші найбільші виробники інгредієнтів лаків і фарб, тієї ж двоокису титану, з деяких пір женуть свою продукцію в ту ж Росію та інші країни за ціною за тонну на 130-150 доларів нижче, ніж продають її вітчизняному виробнику? І що флагманом цієї цінової дискримінації є не приватна і навіть не приватизована, а державна компанія «Титан»? Авдіївський коксохім і казенний завод «Зоря» основні обсяги фталевого ангідриду і пентаеритриту також женуть за кордон, і наші виробники змушені закуповувати ці інгредієнти по імпорту, за валюту, за високими цінами та ще й платити митні збори. І це випадковість? Смію стверджувати, закономірність! Дуже вже хочеться комусь із наших всесильних олігархів прибрати до рук ласу галузь? Непрямим підтвердженням цьому є і та далеко не мишача метушня, яка почалася навколо лакофарбових заводів відразу ж після прийняття закону № 2410-ІІІ. Нагадаємо, Верховна Рада його прийняла 17 травня. Вже на наступний день, 18-го, в тому ж Ніжині з'явився десант в кількості 30 чоловік на семи автомобілях з полтавськими номерами. Бритоголові молодчики з накачаними біцепсами мали на руках список та адреси всіх рядових акціонерів місцевого лакофарбового заводу, інформацію про те, у кого з них і скільки акцій на руках. Прекрасно вони були поінформовані, які сімейні проблеми відчуває акціонер. Діючи на кого переконанням, на кого – примусом, рекетіри в білих рукавичках стали скуповувати акції. Правління ніжинського ЗАТ «Ніфар» спробувало перебити ціну. Але коли приїжджі збільшили її до восьми номіналів, змушене було відступити … Цікаво, що в процесі цієї боротьби голові правління Миколі Діденко дзвонив, запрошуючи до себе для довірчої бесіди, один народний депутат. Член ну дуже агресивною демократичної партії, відверто претендує на владу. Помічник іншого депутата, лідера теж сверхдемократіческого об'єднання (подейкують, що на майбутні вибори ці організації підуть одним блоком) відвідав у ті ж дні Дніпропетровський лакофарбовий завод. Він безпосередньо запропонував, як зараз кажуть, «дах» з усіма витікаючими з цього поняття наслідками. Причому обіцяв швидке скасування всіх пільг на імпорт лаків і фарб (крім друкарських), а також припинення цінової дискримінації з продажу інгредієнтів українськими виробниками … У Ніжині, Дніпропетровську, на інших лакофарбових заводах діють емісари від імені фірм, які входять в піраміду з двох десятків офшорних (головним чином кіпрських) компаній, вибудувану за принципом перехресного акціонування. В засновниках цієї піраміди миготять одні й ті ж прізвища, наприклад, Юрія Мойсейовича Кіпермана і Сергія Руслановича Карпенко, за іронією долі керуючого санацією Дніпропетровського НДІ великогабаритних шин. При такій схемі визначити кінцевого бенефіціата (реального власника), а значить, і режисера всього процесу із захоплення лакофарбової галузі, хоч і не просто, але цілком можливо. Тільки от кому це потрібно? Во всяком случае, обращение руководителей лакокрасочных предприятий к главам областных госадминистраций, в Антимонопольный комитет Украины, в Минпромполитики, администрацию Президента, к депутатам Верховной Рады, а некоторых директоров – к главе СБУ, генеральному прокурору, в комитет ВР по вопросам борьбы с организованной преступностью и коррупцией остались практически без ответа. Между тем сценарий последующих событий просчитать не сложно. Загнанные в угол отечественные производители лаков и красок вынуждены будут сворачивать производство. Практика показывает, что после того как мощности начинают использоваться меньше чем на 20%, наступает технологический развал и деградация. А мы уже говорили, что отрасль находится именно у этой критической отметки. Оставшись без заработка, рядовые акционеры, как водится, продадут свои акции тому, кто всю эту кутерьму затеял. Це елементарно. Только вот возобновит ли новый хозяин деятельность загубленной отрасли – еще вопрос. Во всяком случае, некоторые аналитики утверждают, что разжиревшие на подобных операциях наши доморощенные олигархи основные доходы получают как раз за счет переуступки акулам мирового бизнеса тех или иных сегментов как внутреннего, так и внешнего рынка Украины. Как говорится, дешево и сердито: ни тебе хлопот по управлению предприятиями, ни тебе налогообложения, да и доказать ничего практически невозможно. Во всяком случае, первый из подвергшихся подобным испытаниям завод – рубежнянский «Краситель» – раскурочен чуть ли не до основания. Многие его технологические установки не подлежат восстановлению. В результате Украина обречена на многие годы вперед импортировать десятки видов дорогостоящих продуктов высоких технологий химико-органического синтеза. Между прочим, топ-менеджер, при котором произошел развал «Красителя», сегодня не просто процветает, но и по рекомендации властей возглавил очередное химическое предприятие… Однако это уже другая тема.