Все про будівництво та ремонт

Використання ресурсів транскордонних вод: стан і перспективи

2006-11-07 12:21:35

Процеси глобалізації змушують по-новому розглядати й оцінювати багато проблем, у тому числі й такі, які подібні для держав, що знаходяться в різних регіонах планети. До них відносяться і питання використання транскордонних водних ресурсів річок (ТВРР). Ця проблема, так чи інакше зачіпає сьогодні інтереси практично всіх держав, все частіше стає об'єктом дослідження. До транскордонним відносяться будь-які поверхневі або підземні води, які позначають, перетинають кордони між двома і більше державами або розташовані в таких межах. У тих випадках, коли транскордонні води впадають безпосередньо в море, їх межі визначаються прямою, яка перетинає їх гирло між точками, розташованими на лінії малої води на їхніх устье1. Таке визначення транскордонних вод дається в Конвенції ООН про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер (1992 р.). Транскордонні води річок належать територіям прикордонних держав і становлять частину цих територій. Суверенітет прибережної держави поширюється на ту частину прикордонної річки, яка знаходиться між берегом, що належить даному державі, і лінією державного кордону, яка, як правило, встановлюється по середині головного фарватеру річки. Найважливіша складова транскордонних вод – придатні для використання в народному господарстві води річок, озер, каналів, водосховищ, морів та океанів, підземні води, грунтова волога, вода (льоди) льодовиків і снігового покриву. До ТВРР відносяться водні потоки транскордонних річок, що течуть у природних руслах і живляться за рахунок поверхневого та підземного стоку з їх басейнів. Держави, що володіють такими водними річковими ресурсами, експлуатують їх на дво-або багатосторонній основі з урахуванням конкретних, притаманних тільки цій місцевості характеристик даної річкової системи (клімат, рельєф, особливості місцевості і розміри басейну та ін.) У сучасній практиці міжнародних економічних відносин сформувалися певні закономірності підходу до управління та використання ТВРР, про що і піде мова. Головним елементом терміна ТВРР ми вважаємо транскордонні води таких річок, які перетинають території двох або більше держав або проходять через їхні кордони. Зараз до міжнародних відносяться близько 250 найбільших річок світу з їх притоками. Це, наприклад, Дунай в Європі (протікає по території 10 держав). Нігер в Африці (9 держав), Меконг у Південно-Східній Азії (6 держав) і т.д. Серед транскордонних річок багато і менш великих. Деякі з них ведуть у відкриті моря, інші – в територіальні моря, що прямо позначається на режим судноплавства. Від ефективного використання цих водних просторів в чому залежить двостороннє та багатостороннє співробітництво держав у відповідному регіоні. Звідси чимала увага до цього питання. Росія має багатющими водними ресурсами. За її території протікає близько 70 повноводних і протяжних транскордонних річок. Так, за Вуоксе проходить кордон з Фінляндією, по Німану – з Литвою, по Дніпру – з Білоруссю та Україною, по Західній Двіні – з Білоруссю і Латвією, по Самура – з Азербайджаном, по Волзі, Уралу, Іртишу – з Казахстаном, по Селенга -з Монголією, по Амуру – з КНР, по Туманною – з КНР і КНДР. Як раціонально розпорядитися цими ресурсами? Однозначної відповіді на це питання поки немає. Тому спробуємо виділити загальні закономірності, аналізу яких тією чи іншою мірою приділяють увагу практично всі автори робіт з даного питання. ПРАВОВІ АСПЕКТИ Правовий режим транскордонних вод регулюється, як правило, міжнародними договорами, дія яких поширюється на держави, їх підписали (або на держави, що приєдналися до них). Основними документами такого роду є дві міжнародні конвенції – Конвенція з оцінки впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті (1991 р.) і Конвенція про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер (1993 р.). Міжнародно-політичне значення цих документів важко переоцінити, однак вони носять досить загальний (рекомендаційний) характер, зачіпаючи переважно екологічні проблеми ТВ PP. У меншій мірі вони стосуються самих проблем управління водними ресурсами річок. У них практично відсутній механізм вирішення міжнародних суперечок, досить слабо опрацьована законодавча і нормативна база. Пояснимо, що це означає на практиці. З наявних міжнародно-правових документів випливає, що власником річкового стоку, який сформувався на території даної держави, є саме цю державу. Отже, воно є правомочним розпоряджатися цими водами і, як мається на увазі, має робити це раціонально, тобто без шкоди для екології і для господарської діяльності на водних просторах і територіях, що знаходяться нижче по теченію2. Однак спеціально не обмовляється (і, по суті, це питання залишається за дужками), чи повинна ця держава відповідати за дотримання хоча б мінімальних санітарних норм і відповідно витрат з очищення води, які змушене нести ту державу, на територію якого потрапляють забруднені води. У ряді двосторонніх і багатосторонніх домовленостей зафіксований принцип "хто забруднює, той і платить". Але не опрацьований механізм взаємин у разі виникнення колізій і порядок справляння плати за забруднення вод двома або кількома державами, розташованими нижче за течією. Всім зацікавленим сторонам ясно, що проблему збереження і використання повинні спільно вирішувати фахівці по водному господарству, гідротехніки, гідрологи, екологи, економісти, фахівці з управління природокористуванням в транскордонному контексті, дипломати, прикордонні служби та ін Однак навряд чи їх робота буде ефективною, поки не існує детально відпрацьованої договірної системи управління ТВРР, що враховує всі аспекти проблеми. ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОЇ КЛАСИФІКАЦІЇ РІЧОК Міжнародне право встановлює, що внутрішні водні шляхи міжнародного характеру: річки, штучні водні з'єднання між ними та ін, що протікають по територіях декількох держав і використовувані для міжнародного судноплавства, є міжнародними річками. Якщо річка, що перетинає або розділяє територію двох або декількох держав, не має безпосереднього з'єднання з морем, несудохідна або судноплавна лише для каботажного плавання (без виходу у відкрите море) між пунктами прибережних держав, фактично в її використанні зацікавлені виключно прибережні держави. Такі річки зазвичай називають багатонаціональними. В останні десятиліття XX ст. істотно зросло значення господарського використання річок для промислових, сільськогосподарських, санітарних, побутових та інших потреб. Виникла потреба в тому, щоб зацікавлені прибережні держави самі регулювали широке коло пов'язаних з цим питань. Відповідно видове підрозділ річок, що протікають по території кількох держав, на міжнародні та багатонаціональні багато в чому втратило своє значення. З міжнародно-правової точки зору всі такі річки слід розглядати як міжнародні. У той же час зберігається доцільність виділення в їх числі річок, іменованих багатонаціональними – у випадках, коли вони не використовуються для міжнародного судноплавства. Таке визначення вказує на можливість їх використання виключно прибережними державами на відміну від мають вихід в море судноплавних річок, в судноплавстві за якими зацікавлені і неприбрежних держави, (що враховується при регулюванні їх правового режиму). Міжнародна річка може служити кордоном між двома або кількома державами, і тоді її називають прикордонної. Однак міжнародна ріка, в тому числі використовувана для міжнародного судноплавства, може на одній ділянці служити кордоном між двома або кількома державами, а на інших ділянках – перетинати території цих держав. Тоді поняття прикордонної річки застосовне лише до окремих її ділянках. Якщо ж річка лише поділяє території двох або декількох держав, вона є прикордонною у власному розумінні слова. Але у всіх випадках прикордонна річка з міжнародно-правової точки зору є міжнародною. Напрошується висновок: класифікація річок як прикордонних означає лише, що в їх використанні зацікавлені виключно прикордонні держави і що регулювання їх режиму за угодою між цими державами неминуче передбачає встановлення точної лінії кордону за такою річці і умов дотримання прикордонного режиму зацікавленими країнами. Річки, що перетинають або розділяють території двох або декількох держав, складають категорію міжнародних річок, вони можуть бути багатонаціональними і прикордонними. Однак зазначений географічний ознака міжнародної річки є і міжнародно-правовим, оскільки зумовлює її статус: загальновизнано, що всі проблеми того чи іншого використання такої річки підлягають міжнародного регулювання за угодою (договором) між прибережними державами з урахуванням їх законних прав та інтересів, а коли мова йде про річки, що використовуються для міжнародного судноплавства, – з урахуванням також законних інтересів неприбрежних держав. Про такий стан свідчить світова практика: правовий режим переважного числа міжнародних річок регулюється договорами, укладеними між прибережними державами. Інше становище існує, коли такого регулювання на даний момент не потрібно, оскільки та чи інша міжнародна ріка в силу свого незначного господарського значення або з інших причин не використовується в промислових або сільськогосподарських цілях. Якщо ж інтереси прибережних держав того вимагають, кожне з них має право й зобов'язана домовитися з іншими зацікавленими державами про врегулювання спільного використання вод даної річки. Деякі прибережні держави довгий час відмовлялися визнавати правовий статус міжнародних річок, і повне визнання він отримав порівняно недавно. США, наприклад, більше 50 років відмовлялися укласти з Мексикою договір про режим річок, що протікають по території цих двох країн (Ріо-Гранде, Колорадо, Тіхуана). На виправдання своїх дій вони висунули так звану доктрину Хармона про те, що держава, розташована у верхів'ях річки, має право регулювати її водний режим на свій розсуд, не рахуючись з інтересами держави, якій належать пониззя річки. Тільки в 1944 р. мексиканському уряду вдалося добитися укладення договору, який визнав права й інтереси Мексики у використанні протікають по її території річок. В кінцевому підсумку США довелося відмовитися від доктрини Хармона як щодо Мексики, так і щодо Канади. Одне з основних діючих міжнародних угод з питань використання транскордонних вод – прийняті в 1966 р. в Хельсінкі Асоціацією міжнародного права "Правила використання вод міжнародного значення". "Гельсінські правила" містять комплекс норм як загального, так і спеціального характеру і, що особливо важливо, вводять нове поняття – "міжнародний річковий басейн", під яким мається на увазі "географічна область, що охоплює два або кілька держав і визначається межами розповсюдження системи вод, включаючи поверхневі та підземні води, що впадають в загальний водоймище ". Ключовий характер носить ст. 4 "Гельсінкських правил", в якій говориться, що кожна держава річкового басейну має право в межах своєї території на розумну і справедливу частку корисного використання вод міжнародного річкового басейну. Поняття "розумна і справедлива частка" визначається в ст. 5 як поєднання конкретних факторів, в число яких включені: – географія басейну, зокрема його протяжність на території кожної держави; – його гідрологія, зокрема кількість води, яка витікає з території кожної держави басейну; – його кліматичні умови; – минуле і існуюче використання вод басейну; – економічні та соціальні потреби кожної держави басейну; – населення, яке залежить від вод басейну, в кожному з цих держав; – порівняльна вартість альтернативних джерел задоволення економічних і соціальних потреб кожного з цих держав; – наявність інших ресурсів; '- можливість виключити непотрібні втрати при використанні вод басейну; – можливість виплати компенсації одному або кільком державам басейну в якості засобу врегулювання колізій між видами використання; – ступінь задоволення потреб даної держави басейну без заподіяння істотної шкоди іншим державам басейну. Сформований в міжнародній практиці в другій половині XX ст. підхід різних країн до управління ТВРР виявляє ряд загальних закономірностей, які досить широко використовуються багатьма державами. Зокрема, взаємодія і співпраця в питаннях управління транскордонними водними ресурсами регулюється в документах "Глобальна програма ООН по воді" (UN Global Water Program) і "Конвенція про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер" (Convention on the Protection and Use of Transboundary Watercourses and International Lakes). Ці та деякі інші документи визначають загальні контури сформувався в світовому співтоваристві підходу до даної проблеми. Ось його основні елементи: – надання підтримки державам у застосуванні програм управління водними ресурсами за допомогою Глобального партнерства по воді (міжнародна програма з регулювання транскордонних водних ресурсів, прийнята в рамках ООН); – сприяння розвитку програм з транскордонним річках, зокрема пробного проекту по басейну річки Ніл і проектам Співдружності південноафриканських держав; – участь у національних і регіональних програмах з океанського і прибережному простору (через Стратегічну ініціативу з управління океанським і прибережним простором – Strategic Initiative for Ocean and Coastal Management – SIOCAM); – підтримка Програми розвитку ООН з питань прісних вод і океанських водних ресурсів. ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД Протягом тривалого часу управління ТВРР увазі головним чином міжнародне регулювання режиму судноплавства на таких річках. Проблема виникла ще в XVIII-XIX вв.; При цьому, як правило, за основу приймався принцип свободи судноплавства для суден як прибережних, так і всіх інших держав. Оскільки практика судноплавства нерідко перешкоджала спільному використанню міжнародних річок, доводилося вишукувати різні шляхи вирішення проблеми. Перші кроки в цьому напрямку були зроблені ще наприкінці XVIII ст., Коли французький конвент в листопаді 1792 р. прийняв декрет щодо річок Шельда і Маас (обидві протікають по території Франції, Бельгії та Нідерландів). Революційний уряд Франції заявило в цьому декреті, що жодна нація, не здійснюючи несправедливості, не може присвоїти собі виключне право користуватися рікою і перешкоджати сусіднім народам, які живуть вгору за течією, користуватися тими ж преімуществамі3. Домовленість про використання транскордонних річкових просторів була зафіксована в Паризькому мирному договорі (1814 р.), який встановлював свободу судноплавства по Рейну, а Заключний акт Віденського конгресу (1815 р.) проголошував принцип свободи судноплавства по всім міжнародним (судноплавним) річках Європи. Зокрема, передбачалося, що судноплавство на міжнародних річках буде відкрито для торговельних перевезень і не може бути нікому заборонено. Держави, через володіння яких протікає судноплавна річка або яким вона служить кордоном, повинні були спільно встановити докладні правила судноплавства по цій реке4. Учасники Віденського конгресу вважали, що право регулювати питання судноплавства по транскордонним річках належить прибережним державам, які будуть вирішувати виникаючі питання на добровільній і рівноправній основі, без тиску і втручання з боку інших держав. Таке положення зберігалося до середини XIX ст., Проте потім правовий режим міжнародних судноплавних річок став все частіше встановлюватися в умовах тиску з боку розвинених капіталістичних держав, їх втручання в справи прибережних держав або в умовах колоніальної експансії. Так, на Берлінській конференції 1884-1885 рр.. по колониальным вопросам, в которой участвовали 14 государств (в том числе Германия, Франция, Великобритания, Россия, Бельгия, Португалия и США), было принято решение о свободе торговли и передвижения в бассейне р. Конго и в окрестных областях вплоть до Индийского океана. Была учреждена международная комиссия по судоходству по р. Конго, урегулированы вопросы судоходства, в том числе и по р. Нигер и ее притокам. Однако фактически комиссия не была образована, а свободой торгового судоходства пользовались только сами учредившие ее колониальные державы5. Достаточно своеобразно сложился режим судоходства по Дунаю. Пожалуй, именно на этом примере наглядно видно, насколько непростым и неоднозначным может быть подход различных государств к вопросу использования ТВРР и регулирования проблем, вытекающих из такого использования. Свобода судоходства по Дунаю была установлена в соответствии с Парижским мирным договором от 30 марта 1856 г. Регулирование судоходства поручалось специально создаваемому международному органу – Европейской Дунайской комиссии. В ее состав вошли представители Великобритании, Австрии, Франции, Пруссии, России, Сардинии и Турции. Иными словами, право регулировать режим судоходства по Дунаю в нижнем его течении присвоили себе в основном неприбрежные государства. В дальнейшем вмешательство неприбрежных европейских держав в регулирование вопросов использования Дуная еще более усилилось. В соответствии с договорами 1919 и 1920 гг. между Германией, Австрией, Болгарией и Венгрией и согласно разработанной в их развитие и подписанной в 1921 г. Конвенции о режиме Дуная управление рекой в ее нижнем течении (приморским Дунаем), между Черным морем и г. Браилов, стала осуществлять Европейская Дунайская комиссия в составе представителей Франции, Великобритании, Италии, Румынии. Участниками Конвенции, кроме этих государств, стали также Бельгия, Греция, Югославия, Чехословакия, Германия, Австрия, Болгария и Венгрия. Управление судоходным Дунаем между городами Браилов и Ульм было поручено Международной Дунайской комиссии в составе представителей Вюртемберга, Баварии, Австрии, Чехословакии, Венгрии, Югославии, Болгарии, Румынии, Великобритании, Франции и Италии. По мирным договорам, заключенным после Первой мировой войны, державы-победительницы (Великобритания и Франция) добились распространения режима свободы судоходства судов всех стран также на Эльбу, Одер, Неман, Вислу, Буг и Нарев. Для Эльбы, Одера и Немана были учреждены международные комиссии с участием неприбрежных государств. После Второй мировой войны в международные договора СССР с Болгарией, Румынией и Венгрией было включено положение о том, что навигация на Дунае должна быть открытой и свободной для граждан, торговых судов и товаров всех государств на основе равенства в отношении торговых и навигационных сборов и условий торгового судоходства. В июле-августе 1948 г. в Белграде была созвана конференция для выработки конвенции о режиме судоходства на Дунае в составе прибрежных государств – СССР, ЧССР, Болгарии, Венгрии, Румынии, Чехословакии, Югославии, а также США, Великобритании и Франции. Конференция выработала важный документ -новую Конвенцию о режиме судоходства на Дунае, которую подписали страны Восточной Европы. В 1960 г. к этой конвенции присоединилась Австрия. Документ определил общие правила судоходства по Дунаю и заложил основу для подписания ряда двусторонних соглашений между государствами бассейна. В последние десятилетия были заключены и другие соглашения о режиме международных судоходных рек. Их навигационное использование регулируется соглашениями между прибрежными государствами, предусматривающими свободу судоходства на основе равенства торговых судов всех государств. По общему правилу, действующему ныне, каждое из прибрежных государств полностью осуществляет права суверенитета в отношении той части реки, которая находится на его территории, и правомочно (обычно такая правоспособность подтверждается и во внутреннем законодательстве данной страны) регулировать ее использование так, как считает целесообразным. Тем не менее сам факт пересечения рекой территории двух или нескольких государств или разделения этой рекой территорий данных государств подразумевает наступление определенных международно-правовых последствий. Согласно современному международному праву, ни одно государство не может изменять естественные условия своей территории (в том числе ландшафтные, климатические и др.), если это наносит ущерб естественным условиям другого государства. Поэтому прибрежное государство должно использовать воды протекающей по его территории части реки таким образом, чтобы не наносить ущерб другим прибрежным государствам и не препятствовать им надлежащим образом использовать ту часть реки, которая находится на их территории. Иными словами, права и законные интересы прибрежных государств в этом случае взаимосвязаны, что порождает необходимость международно-правового регулирования вопросов использования таких рек. Регулирование должно осуществляться прибрежными государствами на основе соглашения с учетом законных прав и интересов каждого прибрежного государства и международного судоходства в целом. МЕЖДУНАРОДНЫЕ ОРГАНИЗАЦИИ Вопросами управления ТВРР занимаются несколько международных организаций. Вот основные из них. 1. Международная ассоциация по воде (International Water Association). Создана в Великобритании; участвуют около 130 государств (через свои национальные комитеты), более 750 организаций и около 9 тыс. индивидуальных членов. Ее цель – улучшение состояния пресноводных бассейнов. Занимается вопросами водоснабжения, стоков, а также общими вопросами управления качеством воды, в том числе питьевой, и нормативами по водоснабжению. В сфере особой компетенции Ассоциации – разработка и внедрение новейших технологий управления, публикация материалов по экологическому мониторингу и общим проблемам международных рек. Ассоциацией разработана обширная программа реализации мероприятий, включающая проведение международных, а также региональных конференций по проблемам ТВРР в Азиатско-Тихоокеанском регионе, на Ближнем Востоке и в Юго-Восточной Европе. Ассоциация издает научно-технические журналы по широкому кругу вопросов управления водными ресурсами, включая известный в кругах специалистов журнал "Water 21", технические отчеты и руководства, книги и специализированные бюллетени. В рамках Ассоциации существуют около 50 специальных групп, являющихся ее техническими подразделениями. Они работают по собственным программам, включающим весь спектр вопросов управления водными ресурсами. Каждая группа организует собственные конференции, встречи и ведет в Интернете открытый дискуссионный форум. Среди прочих вопросов, входящих в компетенцию Ассоциации, – совместная работа с уполномоченными организациями ООН по вопросам управления водными ресурсами, участие во Всемирном совете по воде (World Water Council), в программе Глобального партнерства по воде (Global Water Partnership) и в Совещательном совете по водоснабжению и очистке воды (Collaborative Council on Water Supply and Sanitation). Ассоциация выступила основателем Международного комитета по взаимодействию ассоциаций по водным ресурсам (International Water Associations Liaison Committee) -связующей группы между основными международными ассоциациями, занимающимися вопросами управления водными ресурсами. 2. Международная исследовательская ассоциация по воде (International Water Research Association). Создана в 1972 г. Занимается вопросами управления водным хозяйством, уделяет внимание всем аспектам этого управления – от биологических и химических до институциональных и социально-экономических. Выпускает Международный журнал по воде (Water International Journal -WIN) и Дайджест по вопросам управления водными ресурсами (Digest on Water Resources Management). 3. Европейская ассоциация по воде (European Water Association). Создана в 1981 г. как независимая неправительственная и некоммерческая организация, занимающаяся вопросами управления и улучшения водной среды и всеми проблемами использования водных ресурсов. В ее работе участвуют представители почти всех государств Центральной и Восточной Европы, в том числе страны ЕС, Норвегия и Швейцария, а также большинство стран бывшего СССР. Целью Ассоциации является предоставление информации о новейших технических и управленческих разработках, касающихся вопросов управления водными ресурсами, путем организации конференций, встреч и рабочих групп. Она издает журнал "Управление водными ресурсами в Европе" (European Water Management) и работает в контакте с гендиректоратом КЕС по окружающей среде, Европейским комитетом по стандартизации (European Committee for Standardization), Европейским агентством по окружающей среде (European Environment Agency) и Европейским парламентом. В состав Ассоциации входят 29 национальных ассоциаций стран Европы. 4. Международный институт по вопросам управления водными ресурсами (International Water Management Institute) – научно-исследовательская организация, занимающаяся проблемами использования водных ресурсов в сельском хозяйстве и водохозяйственного управления в развивающихся странах. Вопросами ТВРР занимаются и другие организации, в том числе такие известные и влиятельные, как ЮНЕСКО, Всемирный банк, ВОЗ, различные институты, фонды и пр. В последнее десятилетие XX в. в работе большинства этих организаций наметилась тенденция к укрупнению, объединению в ассоциации и т.д. Это связано с тем, что сегодня все сложнее заниматься ключевыми вопросами управления ТВРР без постоянного обмена информацией. Кроме того, проблемы, стоящие сегодня перед подобными организациями, гораздо сложнее тех, которыми они занимались в недавнем прошлом. Ведь большинство проблем, скажем, середины XX в. -строительство ГЭС, навигация и пр. – теперь в большинстве регионов решены или по ним существует четко отработанная схема взаимодействия. Сегодняшние же вопросы – контроль стоков, водоснабжение, загрязнение воды и прибрежных территорий – требуют участия всех заинтересованных государств и подготовленных специалистов. При этом необходимо взаимодействие по всем аспектам управления трансграничными водами, в том числе социально-экономическим. Именно поэтому представляется закономерным и оправданным появление значительного числа неправительственных организаций, занимающихся вопросами управления ТВРР. Центральное место в деятельности, направленной на решение вопросов ТВРР, принадлежит международной программе по регулированию ТВРР, принятой в рамках ООН – Глобальное партнерство по воде (Global Water Partnership). Ее деятельность направлена на углубленную разработку трансграничных инициатив по воде, в том числе системы эффективного управления трансграничными водными ресурсами. Наиболее показателен в этом плане бассейн р. Нил, поскольку на его территории расположилось много стран: Бурунди, Конго, Египет, Эритрея, Эфиопия, Кения, Руанда, Судан, Танзания, Уганда, а также Содружество южноафриканских государств, включающее Анголу, Ботсвану, Лесото, Маврикий, Мозамбик, Намибию, Свазиленд, Танзанию, ЮАР,Замбию и Зимбабве. В июне 2001 г. в Женеве прошла конференция по вопросам сотрудничества на Ниле, в ходе которой было представлено несколько международных программ, участниками которых могут стать основные принильские страны. Особое значение имеет и проблематика, связанная с управлением трансграничными водными ресурсами (в контексте Глобального партнерства по воде). При их рассмотрении следует учитывать: – дефицит водных ресурсов (по подсчетам SIO-САМ, к 2050 г. численность населения, проживающего в проблемных с точки зрения водных ресурсов странах, увеличится в 3-5 раз); – продолжающееся политическое противостояние государств с преобладающим аридным (то есть сухим с высокими температурами воздуха и малым количеством осадков, свойственным пустыням и полупустыням) и полуаридным климатом, испытывающих проблемы с распределением водных ресурсов; – рост населения, увеличение загрязнения и интенсификация технологического и экономического развития, что ведет к уменьшению количества воды на душу населения. По мере того, как потребность в водных ресурсах увеличивается, все чаще возникает ситуация, когда перераспределение водных ресурсов в пользу одной страны ведет к пропорциональному уменьшению поступления воды в другую. Сегодня такие проблемы четко обозначились в бассейнах Ганга, Меконга и во всех основных речных бассейнах на Ближнем Востоке и в Северо-Восточной Африке – рек Нил и Иордан, а также Тигр и Евфрат. К актуальным относится и комплекс проблем водопользования и водопотребления в бассейне р. Парана в Латинской Америке. По мнению экспертов ООН, следует внедрять стратегию Глобального партнерства по воде, исходя из многоаспектности вопросов использования трансграничных водных ресурсов. К решению этих вопросов надо привлекать правительственные и неправительственные организации, а также других заинтересованных участников (коммерческие или некоммерческие организации, фонды, сообщества и др.). Участникам программы следует обеспечивать финансовую и технологическую поддержку, содействие в разработке реальных программ развития с привлечением международных агентств и региональных банков. Глобальное партнерство по воде в так называемых проблемных регионах основывается на следующих принципах: – внедрение положений этой программы должно учитывать уровень экономического развития в конкретном регионе, ибо это важнейший фактор формирования основы для решения проблем водных ресурсов; – дипломатические усилия подкрепляются приемлемыми техническими решениями; – страны-участницы получают помощь в реализации их программ; – проводятся постоянные консультации со странами-донорами; – достигнутые договоренности по программе закрепляются институционально и т.п. Важным инструментом разработки системы эффективного управления ТВРР является деятельность в рамках Содружества южноафриканских государств. В числе задач этого содружества – подготовка отчетов по ситуации в странах-участницах, разработка региональной стратегии по водным ресурсам, утверждение регионального стратегического плана развития в рамках программы и предоставление материалов для проведения конференции по интегрированному развитию водных ресурсов в регионе. В большинстве стран Содружества управление водными ресурсами находится в начальной стадии, но ожидается, что Глобальное партнерство по воде поможет этим странам выработать общую стратегию и скоординированный подход к развитию речных бассейнов Южной Африки. РОССИЙСКИЙ ОПЫТ Общая протяженность границ Российской Федерации составляет 60933 км, причем более половины границ проходит по водным пространствам (7141 км – по рекам, 475 км – озерам и 38807 км -по морям). В Россию притекает около 200 куб. км воды в год, а вытекает в 3 раза меньше. Значительное положительное сальдо (превышение притока водных ресурсов над их оттоком), или безвозвратное изъятие водных ресурсов, является важной особенностью нашей страны. В СССР отношения по охране и использованию водных объектов регулировались Водным кодексом. Документы аналогичного содержания действовали и в союзных республиках (в РСФСР Водный кодекс был принят в 1972 г.). В СССР также составлялся периодически обновлявшийся Водный кадастр – систематизированный свод сведений о водных ресурсах страны, включавший основные гидрологические характеристики водных ресурсов, в том числе и рек. Современная Россия имеет соглашения, регулирующие использование трансграничных водных ресурсов с Азербайджаном, Латвией, Литвой, КНР, Казахстаном, Эстонией и Финляндией. В 1992 г. Россия присоединилась к Конвенции по охране и использованию трансграничных водотоков и международных озер, подписанной в том же году странами ЕС в Хельсинки, и тем самым фактически согласилась ориентироваться на сложившуюся международную практику. Такой подход способствует вовлеченности России в общеевропейский, общеазиатский и глобальный процессы цивилизационного развития и ее участию в геополитическом взаимодействии процессов глобализации и регионализации. Поскольку наиболее продолжительной для России (СССР) является история взаимодействия по регулированию (управлению) ТВРР с Финляндией, рассмотрим ее подробнее. Первое соглашение в этой области было заключено двумя странами в 1947 г. и касалось регулирования режима судоходства по озеру Инари посредством использования плотины Нискакоски. Впоследствии, в 1954 и 1956 гг. в рамках этого соглашения были подписаны дополнительные протоколы. Поскольку река Патс-Йоки, вытекающая из озера Инари, проходит по территории Финляндии, России и Норвегии, в 1959 г. было подписано уже трехстороннее соглашение по использованию ее водных ресурсов, которое действует и поныне. Оно направлено на решение следующих проблем: – поддержание уровня воды в озере Инари для оптимальной работы гидростанции и соблюдения уровневого режима в нижнем бьефе; – нормализация рыбного хозяйства, безопасность береговых объектов; – содержание русла реки в состоянии, готовом к пропуску повышенных объемов воды при сбросах из озера. Действующее соглашение с Финляндией о пограничных водных системах, подписанное в 1964 г., охватывает практически все водохозяйственные и экологические аспекты. Это – регулирование режима использования водных ресурсов, охрана вод, водный транспорт и лесосплав, рыбное хозяйство. Заинтересованным российским организациям приходится учитывать, что процессы региональной интеграции протекают в двух основных измерениях – в рамках межгосударственного сотрудничества и сотрудничества на уровне региональных (местных) властей. Ведь на границе России с Финляндией имеется около 800 водных объектов, включая ручьи. Особое внимание уделяется наиболее значимым и антропогенно нагруженным водным объектам. В соответствии с соглашением 1964 г. функционирует двусторонняя комиссия, в состав которой входят представители водохозяйственных, экологических и рыбохозяйственных ведомств, министерств иностранных дел и погранслужб. Комиссия занимается регулированием режимов использования водных ресурсов озера Сайма – р. Вуокса, вопросами загрязнения этих водных пространств и окружающей среды. Озеро Сайма на территории Финляндии соединено Сайменским каналом с Выборгским заливом, а р. Вуокса – с Ладожским озером. На Вуоксе построены четыре гидроэлектростанции (две в Финляндии и две – в России). На берегах озера и на реке расположены промышленные предприятия, преимущественно лесоперерабатывающие и металлургические, отходы которых загрязняют окружающую среду. В Вуоксу сбрасывают свои сточные воды город Иматра (численность населения – 37 тыс. человек), городской сталелитейный завод, город Светогорск (3 тыс. человек) и Светогорский ЦБК (в год производит около 100 тыс. т целлюлозы и MO-ISO тыс. т бумаги), город Каменногорск (6 тыс. человек) и Каменногорская бумажная фабрика (производит около 8 тыс. т бумаги в год). Здесь актуальны такие проблемы, как борьба с подтоплением береговой территории озера при таянии снегов; обеспечение выработки электроэнергии и уменьшение загрязнения. В процессе решения этих проблем возникают некоторые противоречия. Так, снижение уровня воды в озере требует холостых сбросов воды, а значит, при